Я підійшов до нього, обійняв за плечі, сказав заспокійливо:

— Терпіть, дядечку, коли вже придбали такого племінника… Не мав я права його залишити.

— Про що може бути мова, Михайле? Хіба я докоряю тобі? Розумію. Якщо навіть смерть, так і смерть прийму, а тебе не підведу.

— Ну, так уже й смерть… — засміявся я. — Ви після війни на моєму весіллі ще погуляєте. Неодмінно!

Іван Тихонович скупо всміхнувся.

— І ти ж дивись, у хату приліз… Серед білого дня, коли на вулиці повно німців. Ну, заліг би до ночі десь у картоплинні. Як його ті іроди не помітили?..

День догорав. Гарматна стрілянина на сході не вгавала, певно, за кілька кілометрів від Біловодської радянським військам вдалось організувати оборону і там розгорівся запеклий бій. Німецькі літаки раз за разом проносилися над станицею, вцілілі шибки у вікнах дзеленчали, коли за хвилину — другу лунали вибухи бомб.

Гітлерівських солдатів з якогось підрозділу розводили на постій. Ось вони з’явились у сусідів праворуч, за нашою криницею. Трималися, як у власному домі — голосно розмовляли, сміялися. Заходилися витріпувати пилюку з мундирів, чистили чоботи, потім пороздягалися, почали митися. Милися довго, весело герготіли. Збоку глянути — звичайні люди, а це ж — найлютіші вороги мого народу. Я згадав Зою Космодем’янську. Ось такі ж гітлерівці катували її, а потім реготали, накидаючи їй зашморг на шию.

Мені кортіло подивитися на них ближче, послухати, що вони говорять. Іван Тихонович вже встиг кілька разів вийти у двір і навіть повставляти нові шибки замість розбитих (передбачливо підготував старий!), не заперечував, щоб і я допомагав йому — хай сусіди побачать, що його “небіж” не ховається. Я взяв відро і пішов до криниці.

Ось вони, за тином. Вже встигли помитися, голяться, зачісуються; один, літній, худий, в окулярах, пише листа.

— Альберте, я все забуваю, як називається ця велика гора в них? Підкажи.