— Скоріше б почати… Ти коли на “гостей” своїх чекаєш?

— В будь-який час. Можливо, за тиждень, а може, й зараз постукає.

Я говорив навмання, та слова мої виявились пророчими. “Гість” з’явився тієї ж ночі. І який! Я очам своїм не повірив. Ми з Іваном Тихоновичем ще не поснули, як на подвір’ї почулися впевнені кроки і в шибку хтось вимогливо постукав. Так ходити і стукати цієї ночі міг тільки німець. Щоб не викликати підозри, треба було негайно відчиняти. І не Іванові Тихоновичу, а мені, молодому. Тут набирали ваги суто психологічні нюанси, які й пояснити важко. Я вискочив у сінці, відчинив двері і побачив високого гітлерівця. Хто він, солдат чи офіцер, я не міг визначити — в пітьмі погонів не видно.

— Тут є наші солдати? — запитав він суворо.

— Не розумію…

— Зольдат, наш зольдат? — перепитав він ламаною російською.

— У нас нема солдатів.

— Хто єсть в хаті?

— Мій дядько і я.

— Багато живеш цій хаті?

— Ні, я з тюрми.

— Я шукаль один єфрейтор іс Мюнхен, лівий нога на протез…

Наче електричний струм пронизав моє тіло. Єфрейтор з протезом — це ж мій пароль для зв’язку.

— Єфрейтор іс Мюнхен, лівий нога на протез… — нетерпляче повторив він.

Пароль! Жодного сумніву, що ця людина прийшла до мене. Я сказав по-німецьки:

— Ви, очевидно, щось сплутали. Єфрейтор родом із Гамбурга…

Він схопив мене за руку, увіпхнув до сіней і, причиняючи за собою двері, зашепотів на вухо:

— Здрастуй, Михайле. Я — Макс. Чужих у хаті нема?

— Нема.

— Як влаштувався?

— Надійно.

— Термінова справа. Де твоя рація?

— Нема.

— Що-о? — не повірив він. — Нема рації? Доннер веттер!

Не заспокоїли його і пояснення про те, що рацію мають підкинути пізніше.

— Ти мене приголомшив. Що ж тепер діяти?.. — І раптом запитав з надією: — А на мотоциклі вмієш їздити?