— Гер оберст, — мовив він неголосно і трохи недбало, — обер-лейтенант фон Ланге… за вашим наказом.

Обіпершись обома руками на стіл, освітлений похідною ацетиленовою лампою з азбестовим ковпачком, полковник, котрий саме розглядав розгорнуту карту, підвів посріблену сивиною голову і втупив погляд у прибулого. Перед ним стояв широкоплечий чолов’яга років двадцяти п’яти. Його кремезна постать дихала силою і здоров’ям, ясні, трохи звуженого розрізу очі на широкому, вилицюватому обличчі дивилися весело, зухвало.

— Скільки солдатів вашої команди розмовляють по-російському?

— Вісім. Тільки вісім. Окрім мене…

Видно, така кількість не влаштовувала полковника. Щось прикидаючи в умі, він сердито зігнув праву брову.

— Я вже доповідав… — У голосі обер-лейтенанта відчулись вередливі нотки, зовсім неприпустимі в розмові зі старшим за чином. — Ми втратили багато підготовлених людей у Ростові і під Батайськом. Це були абсолютно марні втрати — нас кинули в бій, як звичайнісіньку піхоту. Коли так триватиме й надалі, гер оберст…

— Знаю. Я вже подав рапорт, і винного у цьому командира буде покарано, — з роздратуванням обірвав його полковник і додав замислено: — Всього дев’ять… А інші? Ви можете на них покластись?

— Цілком! Я сам відбирав їх. Фізична й моральна підготовка відмінні, але по-російськи знають заледве десять — двадцять слів. І то з акцентом.

— А ви не змогли б видати їх за цих… інородців?

— Нацменів?

— Саме так! За якихось там чеченів чи вірменів.

— Неможливо, гер оберст. Не той антропологічний тип.

— В такому разі кожному, хто знає російську мову, доведеться базікати за п’ятьох. — Полковник криво посміхнувся.