Тепер я теж скакав ніби на сірому вовкові. Так, це смішно, зовсім по-дитячому, та вже, видно, таким я вродився диваком. Хоча й обставини, в яких опинився, були незвичайні, майже казкові: мчав уночі на мотоциклі, викраденому в ворогів, вітер шарпав поли, тільки моя царівна була далеко.
Не знаю, хто як, а я можу думати одночасно про абсолютно різні речі. Наче хлоп’як, уявив себе казковим царевичем у парчевому жупані, та водночас непокоївся про цілком реальну перешкоду на моєму шляху — десь зовсім близько мають бути передові пости гітлерівців, Вартові не сплять! Правда, я знав пароль і був добре озброєний. Те, що зв’язкові штабу вже помітили зникнення мотоцикла, не хвилювало мене. Ну, кому спаде на думку, що мотоцикл захопив радянський розвідник і мчить на ньому до своїх? Природніше припустити, що мотоцикл узяв хтось із своїх офіцерів, якому він знадобився ненадовго.
Попереду на шосе затемніло якесь непорушне громаддя. Танк! Він стояв до мене кормою, видно було стерті до блиску траки, вихлопну трубу, масивний гак. Поруч піднятої вертикально ляди стриміла голова в шоломі. Наче обминаючи вибоїну, я повів фарою і помітив другий танк, що був праворуч, за кюветом. Невже це і є передовий загін? Я зменшив швидкість: тут вихором не прошмигнеш— гармата і кулемет націлені на дорогу. Але й зупинятись не можна, треба дати зрозуміти, що я дуже кваплюсь.