
Той, що був у люці, курив, прикриваючи долонями вогник сигарети. Його лиця я не бачив, хоча напевно знав, що він дивиться на мене без тривоги й особливої цікавості. І тут у мене виник неймовірний план дій: треба зупинитися, зняти з себе (аби не викликати підозри) автомат, залишити його в колясці і, вискочивши на танк, сказати якомога дружелюбніше: “Почастуй сигаретою, гренадер, а то очі злипаються. Мало в кювет не втрапив…” Тої миті, коли він чиркне запальничкою, непомітно спустити в люк гранату, висмикнувши перед тим запобіжне кільце. Граната сковзне униз, стукне, звичайно, об залізо. Мені треба сказати спокійненько: “В тебе впало щось?” — і відступити трохи. А вже після вибуху, коли здійметься тривога, загорлати: “Он вони!” —дати чергу з автомата і, стріляючи, помчати навздогін уявним радянським розвідникам. Піхто з гітлерівців не наважиться стріляти в спину своєму мотоциклістові, який переслідує противника…
Не знаю, як все це вийшло б у мене, коли б тієї миті, коли я зупиняв мотоцикл, на сході не пролунали приглушені відстанню гарматні постріли, кулеметні черги. Танкіст різко повернув голову у той бік, я вже не цікавив його. Гармати, зробивши п’ять — шість пострілів, замовкли, а кулеметна стрілянина розгоралась. Десь далеко в нічній пітьмі затремтів рожевий відсвіт.
— Що там? — спитав я.
— Наша розвідка. Напоролись…
— Доннер веттер! Дивись, не зівай! — вигукнув я, скочив на мотоцикл і помчав уперед, в напрямі пострілів.
Чому я відмовився від свого первісного плану? Чому танкіст не зупинив мене? Як я передбачив, що він не буде мене затримувати, не зніме тривоги і не дасть по мені черги? Таких запитань я собі не ставив: мені тоді було не до самоаналізу. В ті секунди я просто вірив, що він не стрілятиме вслід. І він не стріляв.
