— Зараз під’їде, — оглядаючи мене, сказав єфрейтор, що сидів за кермом. — Ти звідки?

На такі запитання можна було не відповідати, тим більше якомусь там єфрейторові. Я поспішав, мені терміново потрібен був командир. Вони мовчки дивилися, як я від’їжджав, але самі не рушили з місця. Очевидно, єфрейтор вирішив заждати колону, він зрозумів, що я везу наказ. Хтось із них обов’язково дивиться мені вслід, тепер вже не звернеш з дороги, не сховаєшся, зустрічі не минути. А далеке вогнище палало яскравою, пломінкою зіркою, кликало мене. П’ятнадцять проти одного. Коли не рахувати тих, що зосталися за моєю спиною. Коли не рахувати… Ось і вони! їдуть повільно, з невеликими інтервалами. Передній мотоцикл зупиняється. Я хвацько, як мовиться, на повному скаку, підлітаю до них.

— Де командир?

Мовчання. Всі лише похмуро дивляться на мене. Невже щось запідозрили? У чому ж справа? Я хотів повторити запитання, але нараз із коляски іншого мотоцикла обізвався плечистий гітлерівець у шкіряній куртці.

— Я командир.

— Обер-лейтенант Вейдман? — я підніс праву руку до скроні.

— Який Вейдман? Я фельдфебель Рутнер. Щойно взяв на себе командування…

Фельдфебель неохоче виліз із коляски, підійшов до мене. Здоровило, вищий від мене на цілу голову. Але що за вигляд у нього — лівий рукав і пола куртки розідрані, ні — вигоріли, лице в сажі. Взяв на себе командування… Я зиркнув на далекий вогонь мого маяка і зрозумів, що то горить танк, їхній танк! Не можна було гаяти жодної секунди, мене могли врятувати лише ініціатива, натиск. їхній командир загинув, а фельдфебель…

— Де ваш командир?

— Чого тобі треба? Я командир.

— Де той офіцер, від якого ви перебрали командування?

Знову мовчання, важкий погляд спідлоба. Фельдфебель відводить очі, облизує губи.

— В чому справа, пане фельдфебель?

— Чого ти горланиш? — почав сердитись Рутнер і додав сумовитим тоном: — Нашого лейтенанта вже нема… залишився в танкові…