Вирушаючи в нелегку путь, я добре усвідомлював, що можу зіткнутися з багатьма несподіванками. Гітлерівська розвідка, що нишпорила десь попереду, була одним з неприємних сюрпризів, які заготувала для мене доля. Та лихо не без добра, тепер я знав одну дуже важливу для мене обставину — лінія оборони радянських військ проходить за якихось три — чотири кілометри, саме там, де тріпоче яскраве полум’я. Ціль зовсім близько. Розвідка, що повертається до передового загону, останній бар’єр, через який мусить проскочити на своєму сірому вовкові Іван-царевич у німецькій військовій формі…

Знову на дорозі сліди бомбардувань — перекинутий на бік грузовик, розтрощені вози, снарядні ящики, гармата, мертві коні. Так і лежать поряд в упряжі. Об’їхав я їх, вихопився на пагорок і побачив хижі промені, що жадібно нишпорили по землі. Мотоциклісти! П’ять променів — п’ять мотоциклів. Невже вони і в розвідку їздять? Яке нахабство: нічого не бояться, навіть роз’їжджають із засвіченими фарами!

Моторизована розвідка… Це було мені з руки. Німці змушені триматися дороги, мені ж найкраще перетягти свого мотоцикла через кювет, відкотити його якнайдалі убік і виждати, поки вони проїдуть мимо. Я похапцем вимкнув фару, заглушив мотор і тут же почув торохтіння машини, яка йшла назустріч. Попереду блимнула фара, я потрапив у промінь слабкого розсіяного світла. З видолинка виїжджав шостий мотоцикл, що йшов далеко попереду колони. Догрався! Ховатися пізно. Значить, шестеро проти одного… Ні, їх було більше. Коли я увімкнув фару, то побачив, що в колясках сидять по троє чи навіть по четверо. Вісімнадцять проти одного! Міст! Я мушу будь-що дістатися до своїх, перш ніж міст захоплять гітлерівські десантники, перевдягнені в радянську форму. Отож уперед!

Зустрічний мотоцикл з трьома фашистами уповільнив хід. Суворі, похмурі обличчя, наче з похорону їдуть. Я почав перший, не чекаючи запитань.

— Де командир?