— Пане фельдфебель, я можу запізнитися… — перейшов я в наступ.

Здоровило глянув на мене співчутливо.

— Ось що… Ти або ж плутаєш, або заблудився.

— Заблудитися? — іронічно запитав я. — На шосе? Позаду за два кілометри стоять наші танки. Я проїздив…

— А я не хочу, щоб ти потрапив у лабети червоних! — загорлав Рутнер. — Досить того, що ми втрапили… Розвертайся, поїдеш з нами. Моріц, сідай до нього в коляску.

Ну, думаю, тут мені й капут! Я здвигнув плечима і викинув останній козир.

— Пане фельдфебель, ви берете на себе відповідальність за те, що перешкодили мені виконати наказ, одержаний від вищого начальства?

Він щось сердито буркнув у відповідь. До мого мотоцикла вже йшов солдат у шкіряній куртці і шоломі. Лівою рукою він підтримував праву, забинтовану до ліктя.

— Що тут у тебе? — нахилився до коляски фельдфебель.

— Магазини до кулемета.

— А чому два шоломи?

“І як це я не здогадався викинути один? Кретин, яких мало на світі білому! Добре, хоч гімнастерку в передок запхав”.

— Другий товаришів. Я дуже поспішав…

Поранений танкіст умостився біля мене в колясці. Колона рушила. Фельдфебель на ходу скочив у сідло позаду водія, В колясці третього мотоцикла лежав солдат, засупонений ременем через спину, руки його звисали мало не до землі. “Везуть убитого”, — майнула в мене думка. Я ждав, поки проїде вся колона, щоб прилаштуватись у хвості: це не могло викликати підозри, машини, що рухалися, заважали розвернути мотоцикл. І це було останньою моєю надією… Але останній мотоцикліст зупинився, щоб пропустити мене. Аж тепер я помітив спину солдата, що сидів за кулеметом: цей мотоцикл мав прикривати вогнем колону.

Розвернувся. їхали нешвидко. Я зиркнув на пораненого і мовив співчутливо:

— Не пощастило вам… Як же воно вийшло?