— Як?.. — охоче і, як мені здалося, навіть із прихованою радістю обізвався він. — Повітряна розвідка, чорти б її побрали, донесла, що більшовики залишили позиції і відійшли до цієї… ну, як її… Одне слово, відійшли до іншого села.

— До станиці Рівнинної.

— Так, так. Нам наказали перевірити, промацати їх. Вийшли… Все добре, два мотоцикли попереду, танк і п’ять мотоциклів позаду. Наблизилися до передньої лінії оборони противника, почали обстріл — мовчать. Та лиш рушили вперед, пролунав постріл ззаду.

— Ззаду?

— Так, так, друзяко! В тім-то й річ, що стріляли з тилу. Вони спеціально поставили гармату так, щоб вести нам вогонь у спину. Яка броня у танка ззаду, сам знаєш… Вцілили в моторне відділення. Ми відкрили вогонь із кулеметів, почали башту повертати, а тут знову постріли. Один снаряд попав у башту. По-моєму, без пляшок із запальною сумішшю теж не обійшлося. Дуже швидко вся машина загорілася. Я вистрибнув, фельдфебель за мною. А лейтенант… його поранило чи оглушило. Фельдфебель хотів витягти і не зміг…

— Завтра ми помстимося за лейтенанта.

— Завтра ми їм дамо! — бадьоро погодився танкіст.

— Наступ розвивається успішно, — сказав я вдоволено.

— Ще б пак! Тридцять — сорок кілометрів за добу.

— А попереду кавказька нафта…

— У тім-то й суть, друзяко, — терпіти таке було понад мої сили. Я побачив попереду вибоїну і не звернув. Коляску сильно підкинуло, танкіст схопився за поранену руку, щосили зарепетував:

— Тобі, може, повилазило? Дивись, куди їдеш!

Мені не повилазило. Я дивився на дорогу, запам’ятовував усі вибоїни, ямки. Все-таки не втрачав надії, що мені доведеться ще раз проїхати, хай навіть із вимкнутою фарою. Що там фара, я ладен був мчати до своїх навіть із зав’язаними очима. Озирнувся на задній мотоцикл, і відразу ж в очі впала тоненька бурштинова смужка, що позначала на сході лінію небосхилу. Світання! Щось ніби обірвалось у мені.