— Є! Один здухопелився! Васю, досить! Бач, пруть мов очманілі. Видно, заблудились, сиділи ніч у вибалку…

Старший лейтенант опустив бінокль, глянув на мене.

— Давай! Заводь свою чортопхайку. Кулемет справний?

— Мабуть…

Поки я заводив мотор, Володька зі старшим лейтенантом встановили магазин на кулеметі.

— Швидше!

Ми рвонули до шосе, але запізнились. Машини, незважаючи на постріли й вигуки бійців, мчали далі не зупиняючись. На підніжці передньої, відхиливши дверцята кабіни, стояв командир у кашкеті з зеленим верхом. У кузовах було повно бійців.

— Стійте! — закричав старший лейтенант, що сидів позад мене. — Візьміть одного!

Однак командир прикордонників, очевидно, не розчовпав, махнув рукою назад.

— Танки! Нас обстріляли! Німецькі танки…

І машини одна за одною, не збавляючи ходу, проносились мимо.

— От чорти, не нашого бога! — вилаявся старший лейтенант, з досадою дивлячись услід останній машині. — Вхопили шилом патоки і дають дьору, аж смуга лягає. — Він обернувся до Володьки. — Ось що, Володько, ти з ним поїдеш. Зрозумів?

— Нікуди я від тебе не поїду, — сказав зблідлий Володька. — Я з тобою до кінця!

Старший лейтенант зіскочив з сидіння, ласкаво поляскав здоровою рукою бійця по плечу, подивився йому у вічі:

— Не дурій, Володько. Це дуже важливо, ду-у-же ва-жли-во. Зрозумів?

Ми почули характерний звук моторів німецьких літаків, підвели голови. Високо в небі було видно хижі силуети бомбардувальників, що летіли на схід: сім, за ними дев’ять, вище — з десять тонких, як оси, “месершмітів”.

— Зрозумів? — подався до Володьки старший лейтенант. — Нікого мені посилати. А ти все одно… Глухий… І нога в тебе. Зрозумів? Їдь! До мосту не зупиняйся. До мосту! Ясно?

Володька благально дивився на командира.

— Ну гаразд, гаразд, — усміхнувся старший лейтенант. — Після війни зустрінемось. Гайда до мосту!