З’явився Володька, він ніс пляшку. Двома ударами по денцю вибив корок і подав її мені.

— Випий! — старший лейтенант знову підніс до очей бінокль. — А то, я бачу, у тебе ноги підгинаються…

Червоне сухе вино. Я одним духом випив половину і, передихнувши, сказав:

— Не зі страху. Ноги у мене побиті, їхав без фари, навпомацки.

— А чому кров у колясці?

— Німця довелося прикінчити.

— Куди ж ти його подів?

— Викинув.

— Молодець, коли не брешеш… Що? Що таке?.. — Останні слова стосувалися не мене, як і слід було вважати, а того, що бачив артилерист в окуляри бінокля. Я глянув у той бік. Далеко, зліва від шосе клубочилася курява, стрілянина посилилась. Кулеметні черги зливались у суцільну тріскотняву. Завіса пилюги, схожа на дим із труби невидимого паровоза, швидко сунула до дороги.

— Здається… — нерішуче почав був старший лейтенант і тут же схвильовано вигукнув: — Наші! Петренко, до старшого сержанта! Дві гармати, по снаряду, — відсікти мотоцикли! Машини не чіпать!

Петренко рвонув з місця.

— Наші, чортяки! — остаточно вирішив старший лейтенант. — Дві… ні, три машини з вибалка… — Він кинувся до танка. — Васю, спробуй ти. Мотоцикли на шосе.

Голова танкіста зникла в люку. Тепер і я побачив машини. Перша вже виїжджала на дорогу, повертаючи в наш бік. Далі з’явилася одна чорна крапка, друга, за нею ще дві. Заховалися, знову виринули. Я зрозумів, то голови мотоциклістів.

— Ех, бісові діти! Невже…

Цієї миті пролунав оглушливий постріл, і танк здригнувся.

— Переліт! — з прикрістю вигукнув старший лейтенант. — Куди цілишся?! Втечуть, гади…

Мотоциклісти почали розвертатися. Танкіст вистрелив ще раз. Снаряд ліг праворуч від шосе.

— Партач! — розізлився артилерист.

Тут, десь попереду нас, одна за одною вдарили дві гармати, вдалині щось злетіло вгору. Маленьке, кругле, схоже на горошину.