Серед прикордонників були поранені. Один — тяжко, його несли на руках до першої машини.

— Поїдемо з ними, — смикнув мене за рукав Володька. — Лізь на машину.

Та вилізти нам не дали. Прикордонник відштовхнув Володьку прикладом.

— Куди?! Назад! Не можна, не дозволяється!

— Ти що, очманів? — обурився Володька, що ладен був битися, але тут ще два прикордонники наставили зброю. Вони дивилися на нас мовчки. — От люди… — люто сплюнув Володька. — Гайда на першу, там командир.

Біля передньої машини прикордонники скупчилися навколо тяжкопораненого, нашвидкуруч робили перев’язку. Володька підсадив мене в кузов і виліз сам. Ми сіли на лавку спиною до кабіни. Пораненого обережно підняли на плащ-наметі, поклали на дно. Коли машина рушила, прикордонник з трьома трикутниками на петлицях, з медаллю “За відвагу” на грудях, глянувши на нас, навіть рота розкрив од подиву.

— Ви звідки? Хто такі?

— Товаришу помкомвзводу… — почав був Володька.

Прикордонник не став його слухати, перегнувся за борт до кабіни й гукнув:

— Товаришу капітан, нашого полку прибуло! Двоє…

Командир прикордонників негайно виліз із кабіни, перекинув ногу в запорошеному хромовому чоботі через борті легко скочив у кузов. Другий раз на добу я подивувався людським очам: очі дівчини-санінструктора запам’яталися мені і ось, капітанові очі. У командира прикордонників вони були як у рисі — ясні, жорстокі. Розглядаючи нас, капітан раптом подобрішав, в його запитанні відчувалася не погроза, а скоріше посміх.

— Хто такі? Дезертири, поранені?..

Він був одягнений у сіру, вицвілу на плечах коверкотову гімнастерку, перехоплену широким командирським ременем. На грудях виблискував орден Червоної Зірки з потрісканою емаллю і медаль “За відвагу”.