— Товаришу капітан, я глухий… — повідомив Володька з винуватою посмішкою. — Мене оглушило, три снаряди поряд… Напевне, перетинки полопались.

Командир прикордонників співчутливо похитав головою.

— А цього ми затримали, — показуючи на мене, вів далі боєць. — Їхав на мотоциклі звідти, з німецького боку. Каже: везе якесь термінове повідомлення. — Капітан кинув на мене пронизливий погляд, і на мить його очі знову стали схожі на очі рисі, що затаїлася у засідці. — Ну, наш старший лейтенант наказав мені доставити його до мосту. Оскільки я глухий і нога в мене… — Володька безпорадно розвів своїми ручиськами.

— Зрозуміло… — капітан знову пронизав мене поглядом, тепер уже явно глузливим. — Він правду каже? Ти хто такий? Розвідник?

Я мовчав. Що мені завадило відказати ствердно? Очевидно, мене образив цей зневажливий тон, оце “ти”. Старший лейтенант навіть коли підозрював, що я німецький агент і вбив радянського бійця, звертався до мене, як того вимагав статут.

— Він нам признається сам, — посміхнувся Володька. — Розумієте, товаришу капітан, він був у німецькій формі, а коли під’їхав до нас, скинув мундир, одягнув гімнастерку. Штани і чоботи у нього так і залишилися німецькі…

Капітан оглянув мої ноги, протяжно свиснув. Він явно повеселішав. Дивлячись на свого командира, помкомвзводу теж добувся доброго настрою й усміхнувся.

— Що ти маєш повідомити нашим? — переходячи на дружній тон, запитав мене капітан. — Не бійся, мені ти можеш сказати.

Знову “ти”. Зрештою, мене це вже не ображало. Одне діло — статут, інше — люди на війні. Володька і маленький боєць називали свого старшого лейтенанта просто Василем, і це, як я зрозумів, не підривало дисципліни.

— Якщо ти сказав правду, то ти герой, за твої відомості тебе можуть нагородити орденом. Я сам подам рапорт. Адже не задля дрібнички ти їхав.