Я хотів зазирнути йому у вічі, але капітан перегнувся через борт до кабіни. Зульфія тільки-но окинула поглядом усіх, хто сидів у машині, одразу й зрозуміла, хто тут “важна пташка”: лише в мене одного не було зброї. Наші погляди зустрілися. Вона дивилася на мене дещо злякано, ледь-ледь відкривши маленький ротик, наче дівчинка-дошкільниця, що побачила бабу-ягу. Мене це трошки розвеселило, я усміхнувся до неї, але, видно, усмішка вийшла не така, як я хотів, а жалюгідна, благальна.

— Не бійтеся, Зульфія, я зовсім не той, за кого мене вважають.

— Заткни пельку! — визвірився капітан, обертаючись до мене. — Розповідатимеш у генерала.

Тут щось скоїлось із мотором, машина зупинилася.

— Ну, що в тебе? — роздратовано запитав капітан водія, коли той виліз із кабіни. — Ворушись!

А Зульфія ніяк не могла одірвати від мене очей. Тепер її губи були стиснуті, обличчя виказувало не страх чи подив, а гидливість і гарячу, пристрасну ненависть. Я заплющив очі і заперечливо похитав головою, намагаючись без слів дати їй зрозуміти, що вона помиляється. Не допомогло! Однак в очах дівчини з’явився ще один новий відтінок: чимось я, мій вигляд, очевидно, збентежив її, тоненька зморшка знову прорізалась у неї на лобі. Невже згадала?.. Я не помилився, хоч і хотів, щоб мій здогад не ствердився, — вона впізнала мене.

— Стривайте… — Зульфія здригнулась і навіть відсахнулася від мене. — По-моєму, я десь його бачила. Ну, звичайно, бачила!

— Он як! — зрадів одразу капітан. — Де?.. Ну, де? — Він обернувся до мене. — Вона бачила тебе?

Я мовчав, міркуючи, чи варто мені розповісти капітанові правду. Хай навіть і не повірить він, сприйме мою розповідь наспіх вигаданою легендою, але Зульфія вже не буде дивитись на мене такими жорстокими, сповненими ненависті очима. Вона розумна, відчує у моїх словах правду, здогадається про все. Одначе думка про те, що я хочу стати в очах дівчини романтичним героєм, намагаюся викликати у неї симпатію, стримала мене.