— Люстерко дати? — запитав капітан.

— Будь ласка, — спалахнула Зульфія. — Я своє давно загубила.

Вона не бідкалася з приводу свого “жахливого вигляду”, як це роблять більшість дівчат у подібних випадках. Поглянувши на себе, Зульфія лише хитнула головою, а очі її стали ще сумніші. Вона тут же повернула люстерко капітанові. Вигляд у неї був справді кепський. Але й така, у зім’ятій, вкритій пилюкою гімнастерці, чоловічих кирзових чоботях, змарніла від недосипання, пригнічена відступом, і така — змучена, нещасна Зульфія була прекрасна!

Здається, капітан відчував це. Можливо, він, як і мій товариш-художник, знався на мистецтві стародавніх май-стрів-іконописців, а можливо, просто був вражений незвичною красою “полукровки”, не знаю, але я безпомилково вгадав: дівчина йому до вподоби. Мені було чомусь боляче усвідомлювати, що їх уже зв’язує відчуття приязні, бодай ще кволе, бодай ще воно нічого не значить, але ж воно є. Я думав, яким поглядом нагородила б мене Зульфія, коли б дізналася, хто я і що зніс цієї ночі…

— Товаришу капітан, а чому я мала погрожувати вашому шоферові? — раптом запитала Зульфія суворо. — Чому ви одразу не зупинили машину?

— Люба моя! — весело вигукнув капітан. — Є принаймні три поважні причини. Сама бачиш, машини переповнені. По-друге, я виконую спецзавдання генерала і дуже поспішаю. — Він мельки, але стривожено, зиркнув на годинник. — І, по-третє, ми веземо важну пташку: спійманого диверсанта, який, треба сподіватись, мусить сповістити нам ду-у-же цікаві і важливі відомості.

Невже капітан вірив тому, що говорив про мене? Я вже не ображався, ні, було мені не до образ, але я не міг навіть припустити, що бойовий командир такий наївний чи дурний.