— Іване Тихоновичу, мені не подобається ваш настрій, — врешті сказав я, що думав. — Візьміть себе в руки!

Він твердо глянув мені в очі.

— Не турбуйся, Михайле, я не підведу. А от дивитись мені, як наші відступають… Тяжко!

Мені теж було не легше, хоча загалом я почував себе непогано. Ще до війни я захоплювався багатьма видами спорту, моїй витривалості і спритності заздрило чимало однокласників. Як кожний справжній спортсмен, я зневажав усілякі хуліганські вихватки, бійки, але ставати на захист людей, що терпіли від бешкетників, не раз доводилось. Так що в розумінні фізичного гарту і сміливості я не міг поскаржитись на себе.

Готували нас спішно, але не за скороченою програмою, і я засвоїв її наче непогано. До того ж добре знав німецьку мову. І не тому, що виявив до неї особливу любов, а, як казала наша шкільна вчителька-німкеня, в мене просто був божий дар, лінгвістичні здібності. Все це додавало мені віри в свої сили, хоч я був у розвідницькому ділі новачком, якому належало витримати важкий екзамен.

Відступ наших військ, що відбувався на моїх очах, став наче початком цього екзамену. В душі мимоволі народжувалися біль і гіркота, але я стояв, дивився на відступаючих, намагаючись надати своєму обличчю байдужого виразу і нічим не видавати своїх справжніх почуттів. Була ще одна причина, яка примусила мене стовбичити у дворі, а не в хаті. Необхідно було, аби сусіди побачили “племінника” Івана Тихоновича до того, як з’являться гітлерівці.

Під полудень хвиля тих, що відступали, зринула. Тепер широкою станичною дорогою брели невеликі групи легкопоранених, мчали поодинокі машини, повільно рухались підводи, навантажені хатнім скарбом, — дітлахи сиділи на клунках, а жінки йшли поряд з возами. Кушпела осідала на станицю, тополине листя, дахи. Бій, очевидно, точився вже десь на західній околиці, звідти дедалі голосніше долинало бухання гармат, а згодом можна було розрізнити рушничну і кулеметну стрілянину.