Мене залишили у Біловодській за день до приходу “доблесних військ фюрера”. Так склались обставини — на війні не все передбачити можна. Я принаймні міг вважати себе щасливцем, бо забиратися в тил фашистів повітряним шляхом або пробиратися через лінію фронту поповзом набагато складніше й небезпечніше. Зрештою, лінії фронту у звичайному розумінню тут не було. Наші квапливо відступали. Поки що на схід тяглися якісь тилові частини, шпиталі та групи бійців, які евакуювали пошкоджену бойову техніку. Признатись, моє серце розривалося від невимовної туги, коли я дивився на вози з пораненими, на заплаканих дівчат у військовій формі, які опікувались пораненими, на артилеристів з їхніми гарматами і порожніми снарядними скриньками на кінній тязі, на поодинокі танки з заклиненими баштами, що гуркотіли у курному потоці… Всі зірко й тривожно поглядали на небо. Вицвіле від сонця, воно таїло в собі грізну небезпеку. Там раз по раз з’являлися ворожі літаки, а наших винищувачів було так мало.

Літаки накрили колону не в станиці, а за її околицею. Що вони робили, негідники! Кружляли, вибираючи, куди вдарити, спокійно заходили на ціль І били, били, аж земля двигтіла. Але спускатися надто низько все ж боялися: вчора, розповідав мені Іван Тихонович, якийсь боєць як чесонув із ручного кулемета “фокке-вульфа”, що летів над самісінькими тополями, то обгорілі уламки стерв’ятника лишилися назавжди в полі, мов знак перестороги.

Іван Тихонович, який з учорашнього дня став мені за двоюрідного дядька (мій “дах”, за розвідницькою термінологією), то сідав на глиняну призьбу своєї мазанки і засмучено крутив цигарку, то сновигав подвір’ям, скрушно хитав головою і щось бурмотів між приступами астматичного кашлю. Я кілька разів кидав на нього осудливі погляди, та він чи не помічав їх, чи вдавав, що не помічає.