— Давай мінятись. У мене ТТ…

— Не вигідно для вас. В обоймі всього два патрони.

— Всього два? — здивувався Павлов. Він вийняв обойму, висипав на долоню патрони, підкинув їх, наче камінці. — Для чого ж носити, коли тільки два патрони?

Дівчина відповіла не одразу:

— Мені більше не треба…

Капітан, зрозумівши її, застиг, пронизуючи дівчину своїми рисячими очима. І, здається, був у захваті від слів Зульфії.

— Невже… — наче проковтнув гіркуватий клубок, що раптом підкотився до горла. — Невже не лякаєшся смерті?..

— Що я? Моя смерть… — Сумовито-глузлива усмішка ковзнула по її губах. — Скільки загинуло на моїх очах за ці дні… І люди які! Гадаєте, краще полон? Для дівчини? Ні! Це було б жахливо. Не хочу! Чорні запечені губи Зульфії затремтіли, вона витерла сльози клаптиком бинта і додала: — А наші все відступають, відступають без зупинки майже від самого Ростова. Не можу дивитися…

— Невже ви зважитесь? — тихо запитав капітан, вперше звернувшись до Зульфії на “ви”. — Смерть це кінець всього… А полон… Все-таки — життя…

Санінструктор не відповіла. Наша машина зупинилася, знову відмовив мотор.

— Капітане, чуєш, капітане, — розплющив очі майор. — Кинь!.. Не грай дівчині на нервах. Вези скоріше…

Прикордонник, що лежав біля майора, застогнав і, хапаючи ротом повітря, забурмотів щось незрозуміле. Мені здалося, що я розбираю деякі слова, хоч він і не доказував їх.

— Скоріш! — гукнув водіям капітан, похапцем вставляючи патрони в обойму.

— Що він говорить? — штовхнув мене ліктем Володька, який напружено стежив за рухом губ пораненого.

Постріл, що вразив нас, мов грім серед ясного неба, пролунав у ту мить, коли Зульфія схилилася до пораненого, а капітан ударом долоні загнав обойму в рукоять “вальтера”. Куля поцілила в голову прикордонника. Всі заклякли від несподіванки.

— Ш-чо?.. — скрикнув зблідлий капітан. Не розуміючи, видно, що сталося, він подивився на трофейний пістолет і гнівно шпурнув його під ноги Зульфії.