— Хлопчисько! — почувся виразний голос майора. Він лежав непорушно, з заплющеними очима, але добре з досвіду знав, що може статися, коли бавляться зброєю.

— Капітане… — Володька моргав очима, немов намагався скинути щось із повік. — Знаєш, капітане, за це… будуть судити!

Помкомвзводу ні пари з вуст, тільки нервово крутив головою, наче комір гімнастерки став йому раптом тісний. Бійці-прикордонники сиділи, як і раніше, мовчки, напружено незворушні, немов на їхні обличчя впала тінь. Один з них, той, що упирався в мене коліньми і раз по раз кидав неприязні погляди, похмуро скосив очі на бездиханне тіло товариша. Другий набожно глянув на небо і щось беззвучно прошепотів.

— Він мертвий, — сказала Зульфія, опускаючи руку вбитого.

Капітан, блідий, розгублений, не звертаючи ні на кого уваги, опустився на одне коліно і торкнувся губами щоки мертвого.

— Ось вона, трофейна зброя… Прости, Іванов… Прощай, бойовий мій товаришу!

— Хіба не буває нещасних випадків? — поспішив із виправданням свого командира помкомвзводу. — Він все одно б… Стільки крові втратив… Не жити вже йому на світі.

Що я чув? Товариші… Нещасний випадок? Необережне поводження з трофейною зброєю? Неправда! Капітан Павлов убив, навмисне порішив свого пораненого бійця, що промурмотів раптом німецькі слова. Поранений і раніше просив води: “Вас…” — це “вассер”. Він звертався до бога: “Май”… — це “майн гот”; він кликав свою матір: “Му”… — “муттер”. І на мене нахлинуло хвилею все, що поступово накопичувалось у свідомості, що неясно, але настійно тривожило мене відтоді, як я побачив рисячі очі командира прикордонників. “Гітлерівці!.. Прикордонники, що сидять зі мною в машині, — переодягнені в нашу форму гітлерівці… Капітан Павлов — гітлерівський офіцер!”

Мені здалося, що наша машина з усього розгону летить у кювет.