Ні, вона не подивилася на мене, не обпекла презирством, не спопелила поглядом жалюгідного боягуза, що тремтить за свою шкуру. Вона мене не помічала. Очевидно, тільки глянувши на мене, вона зрозуміла, що я за фрукт — молодий, здоровий парубійко, що відсиджується вдома, коли його ровесники воюють. Тому вона зверталася тепер лише до Івана Тихоновича.

— Дуже вас прошу, благаю! Іменем його матері прошу. Адже ви люди… Зрозумійте, дорогі, в хороший будинок не можна: туди ж насамперед підуть німці, а до вас… До вас вони навряд чи й зазирнуть.

Мій дідуган, здається, зовсім розм’як, бачу, ось-ось погодиться взяти пораненого. І тут мені спала на думку одна ідея, яка здалася цілком реальною. Та спершу треба було позбавити дівчину будь-якої надії і примусити її скоріш піти з нашого двору.

— Нічого не вийде! Кінець розмові! — відрубав я і одвернувся.

— Ех, ви, люди… — почув її голос за спиною.

Вона могла думати про мене що завгодно, а я міг лише захоплюватися дівчиною в душі й дякувати за презирство, яким вона обпекла мене за ті слова.

— Дядьку, — звернувся я до Івана Тихоновича, коли підвода з пораненими рушила від нашого двору, — є у вас вірна людина, яка б зважилася взяти пораненого?

— Про це і я думаю… Є тут бабуся одна. І хатинка в неї не набагато краща від моєї. Якраз там, куди вони поїхали.

— Тоді поспішайте!.. Але все зробіть так, наче ви тут ні при чому… Щоб і медсестра не здогадалась.

Іван Тихонович миттю зник за причілком. Я присів на ганок і поринув у роздуми. Раніше, коли намагався уявити роботу в тилу ворога, то перш за все думав про ті чисто технічні труднощі, що можуть виникнути.