Іван Тихонович повернувся з відром картоплі (молодець, зметикував, як замаскувати свої побігеньки), задоволений: бабуся погодилась узяти й виходити пораненого. В мене одразу відлягло від серця. Я зайшов до хати, дістав із тайника бланк довідки і квапливо заповнив його, перетворивши пораненого лейтенанта на звільненого з тюрми Колесника Володимира Даниловича, засудженого раніше за крадіжку громадського майна. Я теж мав таку довідку, хоча й з іншої тюрми. Це був надійний документ і, як було перевірено, діяв безвідмовно: гітлерівці прихильно ставилися до “осіб, що постраждали за совітів”. Так от, я м’яв, ялозив у руках підроблену довідку (адже чолов’яга носив її в кишені не один день) і повторював Іванові Тихоновичу, якої легенди мав дотримуватись поранений: мовляв, попав під бомбардування біля станиці, і його перев’язала якась жаліслива санітарка.
Раптом неподалік нашої хати торохнув снаряд. Шибки у вікнах загули, мов бубни, але витримали, не посипались. Треба поспішати! Та я затримав Івана Тихоновича, що кинувся вже було нести бабусі порожнє відро, поки він не повторив легенду з усіма подробицями. Начебто все переконливо виходило. Серед мирного населення теж було багато поранених — ворожі літаки не дуже дбали, кого бомбардувати.
Іван Тихонович пішов. Я ще раз обміркував ситуацію, яка склалася. Станиця велика, щось із тисячу дворів, двоє колишніх “засуджених” загубляться в ній, мов крапля в морі. Рятувало ще й те, що наш підопічний — командир, а не рядовий: стрижені голови у молодих чоловіків одразу викликали підозру гітлерівців. Загалом, я наче все передбачив. Звичайно, мова йшла не про мене, не про моє власне життя, а про діло, бойове завдання. Подумав і про те, що лейтенант може знадобитися згодом, коли одужає.