— Ще чого вигадай! — сказала мати, обіймаючи тим часом молодшого. — І треба ж до такого Додуматися! Де це бачено, щоб дитя та рідного її батька било? Та й хіба зараз до того? Дитина щойно з дороги, проїхала таку далеч, зморилася, — цій дитині було вже двадцять із гаком і сажень зросту, — йому б тепер швидше спочити та попоїсти, а він приневолює битися!

— Е, та ти, видно, мазунчик! — сказав Бульба. — Не слухай, синку, матері, вона — жінка, вона нічого не знає. Вам ці мазання ні до чого, ваші пестощі — чисте поле та добрий кінь. Оце ваші пестощі! А бачите ось цю шаблю? Оце ваша мати! А то все пусте, чим замакітрюють ваші голови: і академія, і всі ті книжки, букварі, філоcофія, все це казна-що, начхати на нього!.. — Бульба тут доточив таке виразне слівце, що ліпше його пропустити. — Я вас на тому ж тижні спроваджу на Запорожжя. Отам ваша школа, отам тільки ви й наберетеся розуму!

— І всього лишень тиждень вони побудуть удома?—жалібно, зі слізьми на очах перепитала старенька мати. — І погуляти їм, бідним, не вдасться, ні в хаті посидіти, і я не встигну на них надивитися!

— Годі, жінко, годі тобі! Козак не на те, щоб сидіти під спідницею. Іди мерщій та неси все, що маємо, до столу. Тільки не треба маківників, медяників та всіляких пундиків, а тягни нам цілого барана на стіл. Та горілки, горілки чимбільше! І не тої, що з родзинками та витребеньками всякими, а чистої, справжньої, такої, щоб сичала, як біс!

Бульба повів своїх синів у світлицю, з якої полохливо вибігло дві дебелі дівки в червоних намистах, — вони тікали, забачивши паничів, бо ті не любили ні з ким довго панькатися. Світлиця була прибрана за тогочасними смаками, а часи ті сягають XVI сторіччя, коли ще тільки-но починали зароджуватися думки про унію.