Скрізь було чисто, побілено. Вся стіна була обвішана шаблями та рушницями. Вікна в світлиці були невеличкі, з круглими матовими шибками, які тепер можна побачити хіба що в старовинних церквах. На трикутних полицях, що гніздилися по кутках кімнати, стояли глечики, сині й зелені сулії, баклажки, срібні кубки, позолочені чарки венеційської, турецької і черкеської роботи, які потрапили до Бульбиної світлиці різними шляхами, через треті й четверті руки, що було цілком природно для тих відважних часів. Попід стінами — дерев'яні лави, серед кімнати — величезний стіл, а далі широка, розмальована півнями піч, що роз'їхалася на півхати, як гладезна перекупка, — все це було до болю знайоме нашим двом молодцям, які майже щороку пішки приходили додому під час вакацій, — діставалися пішки тому, що не мали ще коней, та й не годилося школярам їздити верхи. Вони мали тільки довгі чуби, за які міг посмикати їх кожен озброєний козак. Оце лиш на честь їхнього випуску Бульба послав їм зі свого табуна двійко молодих жеребців.

— Ну, хлопці, насамперед вип'ємо горілки! Благослови, Боже! Будьте здорові, сини, і ти, Остапе, і ти, Андрію! Дай же, Господи, щоб доля вас не цуралася на війні. Щоб бусурменів били, і турків били, і татарву; а коли й ляхи почнуть Щось чинити проти віри нашої, то й ляхів били! Ну ж бо, підставляй свою чарку. То що, добра горілка? А як латиною буде горілка? Ото ж бо, синку, дурні були ті латинці: вони й не відали, що є на світі горілка. Як же це в біса звали того, що латинські вірші складав? Я грамоти, бач, не дуже знаю, то й не пригадую: чи не Горацій?

«Ач, який батько! — подумки здивувався старший син, Остап. — Усе, чортяка, знає, а ще й придурюється».

— Я так собі думаю, що архімандрит, — провадив далі Бульба, — не давав і понюхати вам оковитої. А тепер, хлопці, зізнавайтеся, чи добре шмагали вас березовими та вишневими різками по спині і нижче? Чи, може, як ви такі розумаки, то й нагайка по вас гуляла? Думаю, що, крім суботи, духопелили вас і в середу, і в четвер!