— Нема чого згадувати, батьку, — сказав незворушний з виду Остап. — Що було, те загуло.

— А тепер і ми можемо поскородити кого завгодно, — озвався Андрій, — шаблюками та списами. Ось хай лишень підвернеться татарва під руку.

— Добре, синку, їй-Богу, добре! А якщо так, то і я з вами їду! Ій-Бо', їду! Якого дідька мені тут висиджувати? Хіба я що, найнявся ходити коло землі та за свинопасами наглядати? Чи з жінкою возитися? Та пропади вона пропадом! Щоб я заради неї вдома сидів? Я козак, не на те моя воля! Ну то й що, як нема війни? Я й так поїду з вами на Запорожжя, погуляти. Їй-Богу, їду! — І старий Бульба помалу-помалу так себе розворохобив, що врешті-решт геть розлютився, схопився з-за столу, розправив плечі й тупнув ногою. — їдемо взавтра ж! Нема чого м'ятися, якого вражого дідька ми тут висидимо? Навіщо нам оця хата? Навіщо нам оце все здалося? На біса нам ці горщики? — І тут Бульба заходився трощити й жбурляти горщики та сулії.

Сердешна його дружина, що вже звикла до таких витівок чоловіка, з німою тугою дивилася на те все, сидячи на лаві. Вона боялася вимовити бодай слово, а як почула про таку страшну для неї чоловікову забаганку, то не змогла стримати сліз; поглянула на своїх дітей, з якими знов так знагла мусила розлучатися, і в її очах і в судомно стиснутих вустах затремтіла невимовна розпука.

Бульба вдався упертим страшенно. Це була та затята натура, яку могло породити лише свавільне XVI сторіччя, причому на дикому напівкочовому Сході Європи, під час загарбницьких зазіхань на Україну, що стала тоді мовби нічиєю, проте для всіх ласою землею. Споконвічна потреба боронити свій край від трьох різношерстих націй, постійна готовність до відсічі — усе це надавало величі, якогось вільного, широкого розмаху звитягам синів України і гартувало незламність духу. Ця незламність увійшла в плоть і кров Тараса Бульби.