Сонце яскраво світило і море було синє, коли ми йшли через Гібралтарську протоку, і праворуч від нас, відступаючи все далі й виростаючи у височінь, темніли береги Африки. По небу швидко пливли білі хмари, гнані все ще свіжим вітром, і з містка, де капітан неголосно й коротко перемовлявся із стерничим, який вів судно серед інших кораблів, що заповнювали бухту, щоб стати на якір проти білого маврітанського містечка Альхесіраса, яке розкинулося на схилі зелених гір, — з містка, звідки, повернувши голову вправо, можна було побачити масивну, хоча й безладно пориту брилу Гібралтара, «Констітьюшн» уже не здавався плавучим готелем, а знов набув усіх своїх якостей величезного, неправдоподібно могутнього лайнера, що легко й красиво рухається волею руки, що скеровує його.

На березі, куди нас підвіз катер, митники та іміграційні власті поводилися з мандрівниками дуже люб'язно. Багаж пропускали без усякого огляду. І скільки разів ми не перетинали іспанський кордон того літа та осені, скрізь було те саме. Лише на кордоні Гібралтара, де йшла холодна війна з англійцями, у туристів перевіряли валізи — та й то наших валіз ніхто не перевіряв. Мої гібралтарські покупки, про які я заявив, були обкладені митом, але в одному пункті митний урядовець сказав мені, що митники хочуть узяти на себе плату мита за віскі, вивезене мною з Гібралтара. Він сказав, що читав «Старого й море» в іспанському перекладі і що сам він рибалка.

Висадившись в Альхесірасі, я витратив трохи часу, щоб добитися поліцейського дозволу на рушниці, які в нас були з собою. Раніше, коли Іспанія ще не дбала про залучення до країни туристів, це забрало б кілька днів. В альхесіраській поліції все це було залагоджено за п'ять хвилин; мене попрохали лише вказати тип, калібр і номер кожної рушниці і мої паспортні дані. Дві рушниці належали Мері, але їх також вписали в мій дозвіл.