Як тільки рушниці були покладені в машину з усім іншим багажем, ми рушили в дорогу, проїхали в сутінках вулицями, що дерлися вгору, білого містечка і через старі квартали, схожі на арабське селище, виїхали на вузьке, обсаджене деревами чорне шосе, яке оббігає бухту і, минувши смугу боліт, піднімається напереріз довгому виступу, що протягнувся вздовж неширокої долини до підніжжя Гібралтара, ніби палець, який упирається в гігантського скам'янілого динозавра. Біля основи пальця був влаштований митний пост — чи на пострах контрабандистам, чи то як своєрідна зброя холодної війни. Оскільки ми їхали з Альхесіраса, нас зупиняти не стали, і ми уже в пітьмі пустилися петляти покрученою дорогою, що йде від Гібралтара до Малаги паралельно до берега моря. Машину вів шофер з Малаги, найнятий Біллом Девісом, який зустрічав нас в Альхесіраському порту, — і, по-моєму, вів дуже погано, особливо коли доводилося проїжджати через людні вулиці рибальських селищ, де в цей час ішла вечірня гулянка; але я вирішив, що просто нервую з незвички після американських шляхів. Я й справді нервував через цього шофера — і не без підстав, як з'ясувалося згодом.

Сімейство Девісів — Білл, Енні та двоє малих, Тео й Нена, — жило в горах над Малагою, на віллі, яка називалася «Консула». Там біля воріт, коли вони не були заперті, чергував сторож. До будинку вела довга під'їзна алея, посилана гравієм і обсаджена кипарисами. Там був сад не гірший від мадрідського Ботаніко. А в чудовому великому прохолодному будинку — просторі кімнати, і очеретяні мати на підлозі, і багато книг, а на стінах старовинні карти і добрі картини. Там були каміни, де в холодну погоду розводили вогонь.

Там був басейн для плавання, куди вода надходила з гірського джерела, і там не було телефону. Там можна було ходити босим, тільки не варто було цього робити, бо травень був прохолодний і сонце не зігрівало мармурових сходів.