Антоніо врятував кориду від повного провалу і показав мадрідцям взірець того, на що він тепер здатний. Бик йому попався зовсім негодящий. Він обходив коней і ніяк не зважувався напасти відкрито. Але Антоніо легко й граційно підманював його плащем, кликав, учив, підбадьорював, щоразу все ближче й ближче пропускаючи повз себе. Він робив з нього бойового бика У публіки на очах. Здавалося, він проникає в бичачу голову й орудує там рішуче і вміло, поки бик не зрозуміє, чого від нього хочуть.
За цей час, що я його бачив, він довів до досконалості своє вміння володіти плащем. Це були не просто певні й точні пасе, про які мріє будь-який матадор. Кожний помах скоряв бика, змушував його йти за плащем, описувати коло так, що роги проходили за кілька сантиметрів від Антоніо, чиї рухи були плавні й розмірені, ніби в сповільненому фільмі чи уві сні.
Взявши мулету, Антоніо не вдавався ні до яких хитрощів. Бик тепер належав йому. Він його підготував, і довів до довершеності і зробив слухняним собі, ні разу не завдавши йому болю. Він підзивав його, держачи мулету в лівій руці, і обводив круг себе знову й знову, потім змусив пригнути голову і одним рухом кисті привів у положення для смертельного удару.
Перший раз, коли Антоніо вгородив шпагу, ретельно націлившись на горб між лопатками, вістря вперлося в кістку. Тоді він націлився знову і ввігнав шпагу в те саме місце, і вона загналася до самого ефеса. Коли пальці Антоніо обагрила кров, бик уже був мертвий, але ще не знав цього. Антоніо стежив за ним, високо піднявши руку, керуючи його смертю, як керував цією єдиною сутичкою його недовгого життя, і бик раптом здригнувся і поваливсь на пісок.