Другий бик справляв велике враження, проте він виснажився, нападаючи на коней, і почав уникати бою, й гальмувати задніми ногами в кінці атаки. Він нападав зовсім невміло й безглуздо буцав то правим, то лівим рогом, здебільшого правим. Захищався він теж незграбно. Він був нервовий, розгублений і ніяк не хотів нападати, в яку б частину арени не заманював його Антоніо. У різних биків, як правило, з'являється впевненість як не в одній, то в іншій частині арени, але хоч Антоніо працював близько від цього бика, низько й ритмічно, а тоді накинувся на нього, щоб розвернути його, нав'язати йому свою волю і припинити ці напівнапади, безладне буцання й метушню, бик все одно метушився і підгинав хвоста. Показати сучасну фаену з таким биком, не покалічивши себе, було неможливо. Але вистава розпочалася, і вихід був тільки один: швидко покінчити з цією метушливою твариною. Антоніо так і вчинив.

Коли після бою ми сиділи поряд на його ліжку в номері готелю «Веллінгтон» — він уже прийняв душ і трохи прохолов, — Антоніо запитав мене:

— Ну як, Ернесто, ти задоволений першим?

— Ти знаєш сам, — сказав я. — Усі знають. Тобі довелося зробити цього бика. Тобі довелося вигадати його.

— Атож, — промовив він. — Але вийшло загалом непогано.

Погода стояла дощова, вітряна, і ферія здавалася нам стомливо довгою. Кориди починалися так пізно, що після третього бика сонце полишало арену, а останній бій відбувався при електричному світлі. Не було за весь час жодного по-справжньому доброго бика, — лише кілька непоганих і дуже багато таких собі.

Коли ми після бою биків у Севільї їхали через Кордову до Мадріда, по низькому небу сунули чорні хмари, дощило, і ми тільки зрідка, в хвилини прояснення, могли милуватися краєвидом.