— А тут годують непогано.

Коли спорожнів другий глек вальдепеньяса, він додав:

— І вино непогане.

Я наминав молодих вугрів у часниковому соусі, що нагадували ніжні бамбукові пагони з хрусткими кінчиками, тільки вугрі були маслянистіші на смак. Переді мною стояла повна глибока тарілка вугрів, і їсти їх було райською втіхою, зате кожному, хто потім зустрівся б зі мною в закритому приміщенні чи навіть на свіжому повітрі, це обіцяло пекельні муки.

— Вугрі знамениті, — сказав я. — А вино — не знаю. Ще не розкуштував. Вугрів хочеш?

— Мабуть, візьму одну порцію, — відповів Білл. — Випий вина. Може, сподобається.

— Ще один великий глечик, — сказав я офіціантові.

— Зараз, доне Ернесто. Я вже наготував. До нашого столика підійшов хазяїн.

— Чи не бажаєте біфштекс? — запитав він. — У нас сьогодні чудові біфштекси.

— Прибережіть їх на обід. А немає спаржі?

— Чудова спаржа. З Аранхуеса.

— Завтра нас чекає корида в Аранхуесі, —сказав я.

— Як поживає Антоніо?

— Дуже добре. Він виїхав із Севільї учора ввечері. А ми сьогодні вранці.

— Як було в Севільї?

— Так собі. Бики погані.

— Ви вечерятимете тут з Антоніо?

— Навряд.

— Про всяк випадок я залишу для вас окремий кабінет. Минулого разу всі були задоволені?

— Дуже.

— Бажаю удачі в Аранхуесі.

— Дякую, — сказав я.

В Аранхуесі нас чекали самі невдачі, але я не мав ніяких лихих передчуттів.

Напередодні, в той час, коли Антоніо виступав у Севільї, Луїс Мігель разом з Антоніо Бьєнвеніда та Хаїме Остосом виступав у Толедо.