— Не дуже, сеньйорито,— відповів Дюр’є?

— Чого ж так?—сміючись продовжувала донья Люс.— На нашому шляху траплялося стільки каміння, що ви могли б навантажити ним цілого мула.

— Не піддражнюйте нашого доброго доктора,—мовив генерал.— Майте на увазі, що він має ще й інші таланти, і я певен, що ця подорож допоможе йому виявити свої знання, наприклад, у ботаніці. Чи не так, докторе?

— На жаль, не зовсім, генерале,— відгукнувся лікар.— Прерія не така багата, як я гадав. І коли б у мене не було надії знайти тут одну рослину, цінні властивості якої могли б прислужитися науці, я просто шкодував би, що залишив свій затишний будиночок у Гваделупі, де моє життя минало так спокійно.

Якийсь час розмова тривала на цю тему, а потім генерал звернувся до Юпітера й заклопотано сказав:

— Приведи-но до мене головного провідника. Я маю в нього дещо спитати.

Негр вийшов і майже в ту мить повернувся в супроводі одного з гамбузино, вдягненого в костюм мандрівника прерій. У цієї сорокалітньої людини, з досить пристойною зовнішністю, обличчя, 'проте, було якесь похмуре. Він був відомий своєю байдужістю, незворушністю й до найвищої міри мовчазною вдачею, за яку товариші в насмішку охрестили його Балакуном.

Генерал наказав піднести йому чарку горілки. Мисливець уклонився, нахильці випив склянку і, провівши зовнішньою стороною долоні по вустах, став чекати.

— Слухай мене уважно,— сказав генерал.— Я маю намір затриматися тут на кілька днів, щоб дещо розшукати. Це місце безпечне?

Провідник підвів голову й, пильно подивившись на генерала, лаконічно відповів:

— Ні... Надто багато індійців і хижаків.

— А ти знаєш де-небудь поблизу інше, придатніше місце?

— Так.

— Завтра поведеш нас туди. Ми вирушимо на світанку.

Провідник покірно вислухав наказ і, коли генерал жестом його відпустив, вийшов з намету. Переконавшись, що за ним ніхто не стежить, він приєднався до своїх товаришів, що чекали на нього в протилежному кінці табору, і стиха щось їм сказав.