По обіді мандрівники, розташувавшись перед наметом біля вогнища, покурювали сигари, а донья Люс, акомпануючи собі на гітарі, співала чарівну креольську пісню. Ніч була напрочуд тиха й спокійна і, здавалося, ніщо не може порушити спокою прерії.

Раптом червона заграва осяяла обрій і з глухим звуком, що нагадував далекий гуркіт грому, стала швидко наближатись.

— Що це? — скрикнув генерал, поквапно підводячись.

Цієї миті з пітьми з’явився Балакун.

— Горить прерія,— пояснив він.—Якщо вітер не змінить напряму, вогонь дійде до нашого бівуаку за кілька хвилин.

Незважаючи на байдужий тон, яким це було сказано, мандрівників пойняв жах, і за мить увесь табір впав у страшну паніку.

Мерехтливі відблиски пожежі вже освітлювали безладно накиданий біля намету вантаж і наполоханих мулів, які, брикаючись, кинулися врозтіч. Лемент, крики та ляскання батогів заглушали накази капітана Агвіляра.

Користуючись загальним безладдям, один з провідників непомітно для присутніх перезирнувся з Балакуном і, спритно прослизнувши поміж купами в’юків, зник у прерії.

Паніка дедалі зростала.

Коні пообривали пута й порозбігались. Люди в темряві навмання хапали, хто зброю, хто припаси, хто вантаж і, спотикаючись і падаючи з своєю ношею, безладно металися по табору. Лікар Дюр’є, стоячи на місці, міцно притискав до грудей свій дорогоцінний чемодан, наче колекція його камінців у такий момент могла ще комунебудь знадобитись. Донья Люс, улавши на коліна, молилась. Генерал, пригортаючи її до себе, то голосно проклинав себе за необачність, то благав провідників захистити дівчину від вогню. Але паралізовані жахом гамбузиноси самі були безпорадні. Перед загрозою смерті розгубилися навіть бувалі солдати, а метиси з тупим відчаєм мовчки дивилися на вогонь і, здавалося, навіть не чули умовлянь та наказів капітана Агвіляра. І тільки Балакун залишався цілком спокійним і холоднокровним.