У цьому місці друзі спішилися і, взявши коней за поводи, заглибилися в хащі чагарника, де вони могли вже не боятися потрапити на очі розвідникам Орлиної Голови. Проте, закликаючи свого друга додержувати тиші, Щире Серце приклав пальця до губів і неголосно сказав:

— Будьмо обережні, друже! Сліди наче навмисно виразні й чіткі. Отже, за ними криється пастка. Нам треба подвоїти уважність і, перше ніж наблизитися до стоянки команчів, пильно оглянути кожний листочок і кожну стеблинку.

— Давайте спочатку поставимо десь коней,— запропонував Весела Вдача.— А тоді вже, не гаючись, подамося розвідувати їхню позицію.

— Думка хороша,— схвалив Щире Серце,— тільки поспішати не слід. Чим довше команчі не виявлять нашої присутності, тим краще. Вони послаблять пильність, і тоді ми матимемо над ними перевагу, бо атакуємо їх раптово. Але для цього краще дочекатися ночі.

— А тим часом давайте все-таки сховаємо коней,— повторив свою пропозицію Весела Вдача.— Я знаю тут одне надійне місце. Тільки нам доведеться повернутися трохи назад. Звіртесь, будь ласка, на мене! Ходімо!

З величезною обережністю мисливці вибралися з чагарника й пішли назад, по уже пройдених слідах. Незабаром вони звернули ліворуч і спустилися в глибоку ущелину, де знову ж одразу поринули в траву,

— Куди к чортам ви мене завели? — здивовано спитав Щире Серце.

— Не турбуйтесь,— посміхнувся Весела Вдача.— Зараз ви побачите, який сюрприз я приготував рам учора ввечері. На відстані двох рушничних пострілів звідси я випадково набрів на розкішний барліг, у якому наші коні будуть у цілковитій безпеці, а ми, коли що, зможемо витримати найтяжчу облогу.

Після півгодинної ходьби, дуже утрудненої майже непрохідними заростями драча і стрімким спуском, вони вийшли на природну, створену вітрами й часом, скелясту площадку.

— Ось ми й прийшли,— уповільнюючи крок, промовив Весела Вдача.— Цікаво, що ви скажете про мов сховище? Закладаюсь, в лабіринті, який я зараз вам покажу, нас не знайде жоден найхитріший команч.