День знову видався сонячним, а по втоптаній лижні їзати було саме задоволення, сончко то лагідно всміхалось поміж дерев, то зненацька пустотливо кидало зайчика в очі й мандрівник лагідно мружився. Тиша залишилась позаду – в цих лісах крутилося досить багато синиць, снігурів, інших пташок – також яскравих, помітнихй веселе цвірінькання супроводжувало самотнього лижника.

Ближче до полудня трапилось ще одне річище – але значно вужче; лижня вийшла на його середину, мисливець знизав плечима й поїхав ковзановим кроком. Через метрів п'ятсот річище круто завернуло праворуч, а а лижня, здираючись на чималий пагорб пішла прямо, мандрівник знову знизав плечима, хвилину повагався й теж рушив прямо.

Річище обходило пагорб праворуч й кілька разів мисливець спантеличено поглядав на нього зверху. Справда, навіщо було дертись через пагорб, коли… аж тут він видерся на самий вершечок й всякі питаня зникли – всі й одразу.

З вершини пагорба відкривався фантастично прекрасний краєвид. Річка в цьому місці розливалась мало не на кілометр й весь цей простір здавася величезним сяючим дзеркалом в рамочці з лісу. Дзеркало те палало й мерехтіло тисячами свічок, вітер наспівува щось схоже на церковний хорал, а крихітні людські фігурки на протилежному боці здавались мурахами.

А ще на тому боці моторшним скелетом бовваніла Вежа.

Звичайно, Веже невеликого провінційного містечка не йшла ні в яке порівняння з Вежами столиць й колишніх промислових міст – але мисливцеві чомусь не хотілося їх порівнювати. Більш за те – за секунду він спіймав себе на гріховній думці про те, що й цю Вежу він не дуже хотів би бачити – але тут-таки думку було задавлено й чоловік знов посміхнувся – але вже не так радісно.