— Годi-бо вам, дiвчата, годi! — говорить Маруся.

— Розкажи, розкажи, та розкажи усе! Оступили її, схопили — не пускають.

— Що ж маю вам розказувати?

— Який вiн, — чи ввiчливий, говiркий?

— Вiн ввiчливий i не дуже говiркий.

— I трохи не гордий?

— Не знаю.

Да питання Марусi за питанням, та питають кожне по десяти раз, поки аж Маруся додому пiшла.

Не було дiвчатам вгаву: Чайченко — як на мислi, як на язицi; далi вже так стало, що тiльки й мови, що про його: та як на весiлля прийде, та як його побачать. Одна довiдалась, що в його є мати стара; друга плеще, що вiн хоче у Любчиках оселитись — хату собi там цiнує; третя знов вилiта на вулицю, як горобець iз стрiхи: "Чайченка Яковом зовуть!"; четверта знов, прочула, що в його на руцi такий перстень, такий!.. Та жодна без повiстi не прийде.

— Дiвчаточка мої, голубочки! Глядiть лишень не перехвалiть його, — смiється Катря дiвчатам: — славнi бубни за горами, а зблизька — шкуратянi!

— Ну, ось вже весiлля недалечке, — побачимо, — гудуть дiвчата: — вже довiдаємось дiйсне, вже побачимо його — який.

— Та дай же вам боже! А то вже вiн трохи й онавiснiв менi: тiльки й мови, що вiн, тiльки й думок!.. надокучило!

Дождались дiвчата: вiтають на дiвич-вечiр; вiтають на весiлля.

Ми убрались, вквiтчались, бiжимо смiючися, говорячи з Катрею. Маруся чогось задумана. А ми, кажу, смiємось з Катрею, жартуємо. I про того ж таки Чайченка правили, що, може, такий вiн, що й поглядом дiвчат побиває.

— Та чому отсе Маруся нам не скаже нiчого? Скажи ж бо, Марусе! — говорить Катря, — а то наче для себе ховаєш…

— I справдi, чом таки не скажеш ладом, Марусе? — озвалась i я до неї.

— Та що я маю казати?

— Який вiн?

— Молодий, чорнявий…

— Отеє i всього! — смiється Катря. — Чи мало ж по свiту тих молодих i чорнявих! Як же його мiж ними впiзнати?.. Як на те ж любчIвськi парубки усе чорнявi… Як його пiзнати? А може, в його на чолi — мiсяць, а на потилицi зорi сяють?