Ото ж людей на улицi i коло хати — нiде й голки встромити. Якось ми пробилися, увiйшли. Тут — нашi дiвчата, чужi дiвчата, вiтаємось, питаємось, — з молодою словце перемовили…

Заграли музики, посипали дiвчата у двiр. А у дворi парубкiв — стiною стоять! Да то самих незнакомих, чужих. I де не обернешся — все на тебе незнакомi очi блискотять…

"Де ж отой Чайченко, — думаю собi, — отой вславлений?" Та й дивлюсь нишком, чи не пiзнаю його де, — коли чую: "Ой менi лишечко!" — жахнулася Катря обiк мене. Оглянусь я: "Що тобi?" Вона стоїть от як би вона, без гадки й думки, разом перед яким дивом опинилася — так то вона стояла, дивилась кудись… Я собi туди зирнула: мiж парубками високий, ставний, чорнявий козак у чорнiй свитi, у чорному шовковому поясi… Задивилась i я на його… Трохи схаменувшись, питаю:

— Чи ти не знаєш, Катре, хто се такий?

— Не знаю… не знаю…

— Чи не Чайченко!

— Нi… може… не знаю…

Я до Марусi, найшла її; вона задумалась — не погляне…

— Марусе! — кличу: — хто се стоїть он тамечки? Чайченко?

— Вiн, — каже.

"Що ж то за краса! Що то за парубок!" — шепотять дiвчата мiж собою.

Маруся тiльки поглянула у той бiк, де вiн стояв.

— Чи ж тобi не до сподоби? — питаю.

— Хороший, — промовила стиха.

— А що вже Катря, — говорю Марусi, — то, надiйсь, добром таки у йому закохалась!

А Маруся менi так-то вже поважно вимовляє: "Ти, сестрице, коханням не жартуй!" — от, мов, вона ворожка стара, абощо.

— Ну, добре, — кажу, — iди ближче, сама подивися, де тут в лиха жарти? — Взяла її за руку, притягла до Катрi.

— Катре! — почну, а Катря як стисне менi руку.

— Iде, iде, просто до нас iде! — шепче, а сама так i трiпоче.