Однiї недiлi смуткувала я дуже сама. Катря покрилась десь, — пiшла я собi до Марусi. Приходжу — вона сама у хатi, старої Пилипихи не було.

— Здоровенька була, Марусечко! — кажу їй. — Чого се ти сама дома?

— Та мати у гостину пiшли.

— А ти ж? Чи не болить в тебе голова, — кажу, — як в нашої Катрi? У дiвчат, як серце наброїло, то зараз на голову звернуть…

— Я чогось нездужаю трохи, — промовила Маруся. Придивилася я на неї пильно, та аж у крик покрикнула, — такеньки змарнiла вона дуже, А в очу ж який смуток!

— Марусе, голубко! — кажу їй: — як ти змарнiла! I чого в тебе такi очi смутнi?

— Да того, може, що нездужаю, — сказала на одвiт. — А як там Катря? — питає.

— Та нема її дома давно: мабуть, у дубах сидить та думає думку. Вже, — кажу, — й мати давно помiтили, вже й питали саму Катрю i мене. Катря не признається… А я що скажу? Хiба свою догадочку? А бачу вже, що бiда якась коїться: батько на Катрю позирає, - от як вiн її поспитає!..

Маруся поруч зi мною сидить i слухає, а сама словечка не промовить.

— Боже мiй! I що се лихо таке сколотилось несподiване? I ти, Марусю, вже не така, як колись була!

Отеє такеньки сидимо, а вечор темнiє, - коли й Катря вбiгла. Обiйняла Марусю, стиснула мене, поцiлувала, сiла коло нас. Мовчимо усi довго.

— Ну, бувай же здорова, Марусе! — кажу. — На добранiч! Вже час додому. Чи пiдеш i ти, Катре? Тебе, — кажу, — мати, мабуть, давно дожидають. Вже й спати пора.

— Химочко, голубочко! Марусе, голубочко! Я не хочу спати… Я, — каже, — я того Чайченка покохала!

— Та хiба не знаємо! — веселенько я їй одмовляю: — отсе нам новина велика!

А Маруся так-то навсправжнє її питає ще:

— Чи так се, Катре? Чи справдi, Катре?

— Нащо ти мене так питаєш, Марусю? Я його люблю.