— Чи щиро? Чи велико, сестрице? Подумай!

— Та боже ж мiй, боже! — одкаже Катря: — та я його од першого. разу покохала. Вже я з того весiлля за ним пропадаю. Тiльки ти не вважала, а з мене вже усi дiвчата смiються…

— Нi, — каже Маруся, — я вважала та думала: ее так… Я думала — забудеш…

— Хiба як очi заплющу!

— То поможи тобi боже, Катре! — промовила Маруся.

— Дай тобi боже, Катре! — кажу й я. Кинулась нас цiлувати, жалувати Катря.

— А вiн же чи полюбить? — стала тодi гадати. — Може, насмiється! Скажи, Марусю, скажи, Химо! Чи вiн любитиме?

— Ой, трохи чи не бiльше ти од нас вiдаєш про це, Катре, — говорю, — десь ти його бачила, абощо, бо ти чогось наче на свiт одродилася сьогоднi. Признайся ж i нам, любко, щоб i ми знали.

— Я його бачила, — розказує. — Була я у гаях i забрела дуже далеко, аж туди к чужосiльським левадам; iшла собi, коли чую: "Здорова була!" Глянула — бачу його, вiри не йму. Се, кажу, моя дума щоденна, щочасна вживилася… А вiн усе говорить до мене, усе говорить…

— Що ж вiн тобi говорив?

— Питав мене, чого зайшла, чом невесела…

— Що ж ти йому сказала? — я все її питаю; Маруся тiльки слухала.

— Так зайшла, — кажу, — гуляю собi, i я, — кажу, — весела… Тодi вiн питав мене, чи хутко ми будемо у Любчиках, i казав, що у Красному церква згорiла… I що був вiн у ярмарку оттодi, як ми ходили до церкви, а його не було — вiн-то у ярмарку був, — говорив, що туга його обiймає… I провiв мене аж до самiсiнького нашого тину. Iшов усе поруч зо мною… Спасибi тобi, вечiр темний, i ти, доленько моя щасна!.. А Яковенко вже рушники побрав у Ганни; на тому тижню весiлля. Пита вiн, чи будемо…

— Отсе, — кажу, — тепер треба ще на те весiлля прибиратись. Трохи й ми з тобою там розважимось, Марусю!

— Та не знаю ще, — каже, — як мати схочуть!

— Хiба самiй не манеться? Хiба не попросиш матусi?