— Та якось вже буде, — одказала.
— Ти, — кажу, — сумуєш чогось, Марусе; чи не пiшла б ти iз нами?
А Катря тодi:
— Сумує Маруся? Чого сумує?
— Голубко, — говорить менi Маруся, — менi не смутно, а коли й буде кому смутно, люди не розважать!
— Тiльки той, кого любиш, розважить, — озвалась Катря.
— Покохаймо кого-небудь, Марусе! — жартую. Маруся нiчого не одказала.
— Щаслива будеш, — говорить Катря.
— Покохаймо ж, Марусе! — я знов до неї.
— Не жартуй, — одкаже тихо.
Надiйшла Пилипиха. Попрощались ми й пiшли з Катрею додому. А Катря сього вечора да така ласкава була й весела, i смирнесенька така, що я такою її зроду не бачила.
V
Ходила Катря у Любчики нiбито заполочi позичати червоної та й повернулася додому iк вечору така, що батько споглянув та й поспитав в неї, де була, де ходила, а почувши де i пощо: "як така з тебе швачка, — каже, — то дбай, щоб не позичати заполочi вдруге по чужих селах".
По тiм словi батько вийшов з хати, запаливши люльку.
— Що тобi, моя дитино! — упада вже коло Катрi мати. — Уступила до хати бiла мов бiлочок… що тобi, доню?
— Нiчого, мамо, нiчого!
— Де вже там нiчого! Журиш ти мене, дочко! Прийшла Пилипиха до нас з Марусею. Мати з старою зняли розмову, а ми, дiвчата, у садок поскорилися.
— Що ж таке, Катре? — питаю.
— Сьогоднi вiн увечерi буде, — вiн сьогоднi прийде до мене…
— А ти ж як, вийдеш до його? А батько не почує?
— То що? Щоб я не вийшла? До його щоб я не вийшла? Нехай чує батько, нехай чує мати, нехай усi — я до його вийду!
— Та як батько почує, то не пустить, — кажу, — як вже ти собi там не ймися, а мусиш зостатися тодi.
— Я не зостануся, я пiду!.. Чого ти на мене надалася, недобра дiвчино?..
— Я тобi саму правду говорю, Катре; хiба ж я нападаюся на тебе?