Всiма, було, вона дiвчатами верховодить. I дiвчата її слухали, i дуже її любили; вона ж, було, з ними скiльки раз па день i попосмiється, i посвариться кiлька раз, i обiйметься…

Життя молодеє! Пiшло вже ти за водою!

Весна йде та йде. Ось вже i небо голубе i чисте, i вода голуба, просвiтчаста. Сонечко блищить i горить; гаї розвиваються; садки зацвiтають; увечерi десь тьохнув соловейко на листатому кленi; кує зозуля на високiй березi; гуде бджола; мигтять бiлi метелики понад молоденькою травичкою; хрущi лiтають гучливi… якийсь гомiн, гук якийсь чи з-пiд землi, чи з води, чи з неба!..

Дожидаємо вечора, а ввечерi — на могилу. Ледве нам сяють мiсяцевi роги, тихо усе, — тiльки ми спiваємо, та десь млин меле, та вода в береги плескає…

У празник, було, ми заранi прокинемось до церкви, а з церкви по дiвчат на слободу: iукає, збирає Катря дiвчат:

— Дiвчатонька! Ходiмо ми на могилу!

— Нi, ходiм у гай по суницi! — Нi, лучче вже на пологи, в степ! — Нi, в садок! — Там краще! — А там лучче! — А там веселiше!

I там, i там! I всюди гарно, i всюди весело, i всюди красно! I весела юрма дiвчат жене, i пiсня i регiт несеться…

Що то молодi лiта золотi людям! Що задумав, все йому можна, все йому вiдрадiсне, все втiшно; а старому — як заказано!

II

Була у нас сусiдка — удова Пилипиха: господиня на всю слободу. Яка хата, якi городи, садок, скiльки поля, степу, i баштан, i пасiка, i млин — чого вже не було там! З себе була огрядна, висока, чорнява, — все, було, у червоному очiпку красується i в зеленiй юпцi до усiв; чоботи рипають, бiлi рукава мають широкi, — походжає собi де, то мов багата теща у вбогого зятя.

Пилипиха була ще давня товаришка i приятелька нашiй матерi, i жили вони з собою добре, любилися.