Недолюбляв тiльки батько удови, що така вона своєумка непокiрлива; недолюбляла i вона його — обопiльне. Що було старий у господарствi попорядкує, що там намислить чи зробить, — мати удовi похваляться, — удова усе осудить. Хоч у вiчi не скаже словами iнодi, так зiтхне або головою похитає. Нiяково наче їй було, що мати годить такечки старому, шо так його слухає. Аби до нас прийшла, що старого дома немає, та й почне слова закидати, воду, як то кажуть, каламутити: "Що чоловiк — господар у полi, а жiнка — господиня в господi; та що лихе життя iз тими самовольцями, що вже назаумiру своїм упором ходять. Се як той хрiн корiнчастий: де вже розкорениться, то й посiяти за ним доброго нiчого не можна. Лихе життя iз такими!"

— А як же не лихе! — одказує мати наша удовi. — Крив бiг нас, нехай i дiток наших боронить!

— Ще твiй не норовливий, голубко? Ще тобi по йому голова не зв'язата? Ще тобi не тiсно? Ще тобi не важко?

— Отсе! Чого ж менi важко? Чого мене лихом тим надiляєте, що його зроду не було? Та мене чоловiк мiй нiколи словом недобрим не покартав…

— Пiп то, вiн мовчить! Кажуть, що й кат не говiркий, а голову вiн одтинає! Мовчить!.. Та вiн мовчки усiх вас гнiтить, пiд ноги собi топче… нi ради в вас, нi поради не спита — не шукає; поводиться, як той пан з пiдданками!

— Що 'тсе ти, любко, що 'тсе! Може, вiн трохи i мисливенький собi вдався, та вiн же на те розумний в нас; нам добре за ним; дякуємо йому…

— Авжеж! Авжеж! Ти б i ворогу своєму подякувала, ти така в бога, мабуть, сама одна! Мене б вiн такеньки не обiйшов: я б йому довела свого, — побачив би вiн!

— Ну ж бо, серце!.. Буде вже! — одпрошується мати. — Нiяково менi тебе й слухати!

- А то ж я з, чого 'тсе говорю, як не з приязнi моєї? Мене що долiгає? Що зачiпає?.. Тебе жалуючи, говорю, тебе люблячи! Ти як дитина, свого лиха не тямиш, недобачаєш, здорова!

То се вона, люблячи та жалуючи, було, Їй i показує…