Було, пiд годинку добру, разом би нам iз Марусею погуляти, а Марусi — не можна…

Колотила Пилипиха у нас в хатi, а наша Катря так само в неї.

— Життя ж твоє, Марусю! — порiкувала Катря, розсердившись (от не пустить удова дочку з нами чи що там), А Маруся їй:

— А що моє життя?

— Та як ти живеш — горюєш! Анi пiти тобi, анi погуляти, анi чого забажати! Гiрш ти коришся, нiж наймичка!

— Та се тобi так, Катре, а менi, дочцi…

— Говори! Хiба я тобi вiри пiйму, що ти з своєї охоти усе на вгоду їй робиш? Вона ж така надто вже норовлива!

— Коли, правда, що й посумую; а все лучче, як я її втiшу…

— З такою втiхою я б у домовину рада. Ще дасть тебе замiж за якогось гайдамаку старого, — ось побачиш, коли не вiддасть!.. Ох, Марусечко мила! Марусечко люба! Бiдна ж твоя головонька!

— Отсе, — смiється Маруся, — ся Катря то заздалегiдь мене оплакує!

Катря вже i сама смiється.

— А так, так, — каже, — знай же мене, щиру приятельку!

— Катре, — попитала я в неї, - а як тебе батько вiддасть за того, мовляла, гайдамаку?

— Хiба ж я пiду? Я зроду не пiду!

— А як батько присилує?

— Мене? Мене присилує? — покрикнула, почервонiла по саме волосся. — Я сама батькова дочка!

— Ну вже, ну! Годi тобi! Сама на себе лиха не закликай.

— Ви усi мене тим лихом страхаєте, як вовком! Може, й є воно десь у лiсi, а може, й нема! Тепер в мене те стоїть за лихо пекуче, що менi слова промовити не вiльно при батьку: тiльки наменусь, усi моргають i кивають, що треба менi за язик вкуситися! Та колись-таки я з батеньком погомоню!

Ми того дуже боялися, розмови тiї. Вже як було мати спою Катрю вмовляє, як прохає:

— Доню моя, доню! Шануйся, голубко, шануй батька. Не врази ти його яким словом або поглядом пустим, — слухай покiрливо!