Була кругловиденька, ясноока, уста рум'янi, як вишня; i висока, i ставна; брови на шнурочку; а голос… було, тiльки заговорить, то здається, вже тебе пожалувала. Тиха була дiвчина, така вже тиха, що наче вона чогось смутненька. Нiколи вона так швидко рум'янцем не спахне, як от Катря наша, не скрикне так нiколи, не кинеться, не заплаче, до впаду не затанцюється, не розсердиться до сварки; не втомлена гульбощами, горем не перемучена, ясна була собi, як тихеє лiто.

Ми з Катрею дуже ту Марусю любили, i було так: аби нам годинка вiльна — бiжимо-летимо до неї, хоч удови ми й боялися трохи: Катря i та мiшалася перед удовиним поглядом. Було, як забiжиш до Марусi у робочу часину, — от, скучиш, — так слiвце яке нашвидку пер-емовити, а тебе перестрiне сама Пилипиха i стане перед тобою, немов стiна мiдяна.

— А що, голубко? Десь уже в вас по роботi?

— Та нi, я се до Марусi прибiгла на хвилиночку, забажалось одвiдати.

— Спасибi, голубко, спасибi! Нас ще господь до якого часу милує!

I такеньки вона тебе, наче й ласкою, з хати вижене, тiльки перед тобою стоячи та тобi в вiчi глядячи.

Пилипиха була мати своїй дочцi не податлива, не схильчива. Вона як ганила чоловiкiв-мисливцiв, так ще гiрше їй було хазяйку, мовляла, непутящу бачити у сiм'ї.

— Хазяйка — порадниця в хатi, — було, доводить, — а коли вона плоха, то яка буде порада? З плохих людей нема поради. Сiм'ю свого треба хазяйцi так тримати, як мак у жменi: а то розсиплеться усе, порохом пiде за вiтром.

Так вона й робила, як говорила. Дочку свою чи пошле куди, чи гуляти пустить, дочка в неї не спiзниться, не забариться. Отеє було, як наша Катря де загостює, та мати дивують — "що се донi нема?" — як тодi удова головою хитала! Хитає та й очi аж заплющить.

Нам з Катрею було життя вiльне, бо батьку нiколи було нас стерегти — чи робимо ми, гуляємо; а мати — у матерi, було, одпросимось, коли схочемо; забаримося, то вона за нас дiло наше поробить, а нас тiльки спита: "А що, чи добре гуляли?"