- Серед тих, що пішки ходять, теж люди різні є: і безкрилі й крилаті.

- Це правда. Всі ми, піхота, війни скуштували,- підтвердив Демид не зовсім улад і знову допитував: - Розкажи хоч, які ми є звідтіля, з висоти? Чи хоч видно нас? Чи як комахи? Як кузьки які-небудь повзаємо по землі?

“Не кузьки ви і не комахи,- хотів би відповісти їм льотчик.- І з найбільшої висоти бачу я ваші руки загрубілі і ваші обличчя, опалені вітрами, бачу вас в куряві чорних бур і в моросяних холодних дощах… Змалечку знаю ваш труд. Знаю, що праця чабанська зовсім не така, як дехто її собі уявляє. Бути чабаном - це не просто прогулюватись з ґирлиґою до степу та їсти кашу чабанську. Чабан - це той, хто все життя на ногах, кого спека продублює і осінні мряки пронизують до кісток і, коли інші ще сплять, ви вже з отарами виходите з кошар у мокрі поля, на свої цілоденні вахти…”

- Чабани - ви теж робітничий клас,- каже він їм.

- Чуєте? - охоче підхоплює батько.- Ми теж робітничий клас! А то ж хіба ні? І не тільки тому, що платимо внески профспілкові, а тому, що робочий день наш кінчається опівночі, а встаєш, ще й чорти навкулачки не б'ються.

- Кожне ягнятко через твої руки перейде,- ожвавів Демид, в якого де й глухота поділась.- Отару ведеш - не присядеш, все попереду та попереду! Все пильнуєш, щоб вона в тебе з-під п'яти траву брала.

- А коли стрижка настає! - вигукнув Корній.- Поту не менш проллєш, як інший біля домни!…

- Та ще й спецодягом нас покривдили,- скаржливо бубонить він до Петра.- Видали чоботи на два сезони, а в кошарах гнояка, ти ж знаєш яка… Там чоботи хай і залізні - за місяць згорять!

- Отож так ви свого домагаєтесь,- викрикнула Демидиха, люто червоніючи.- Директор троса до колодязя ніяк не випише! Посікся, порвався, днями як зачепило мого тетерю, мало з цебром в колодязь не потягло!