- Та й про пенсії пора подумати,- буркнув Демид.

- Кому? Нам? - з'яструбів господар.- Нам до пенсій ще - як до Москви рачки!

Жінки регочуть, регочуть і чабанята, і Тоня сміється, позираючи раз у раз на брата, як він на все це реагує.

- А у висоту… далеко ж ви літаєте? - питає згодом Корній, розчервонівшись носом.

Льотчик мружиться в веселій загадковості:

- Беріть відстань, що пройдете з отарою за добу, та поставте її сторч - ото й буде наша висота. Уявивши таку височінь, мати аж ойкає:

- Ой боже!

- Що ти божкаєш? - коситься на неї чоловік.- Не бог тепер, а Гагарін!

Він знову наливає келешки. Цілим товариством випивають за здоров'я льотчика:

- Лебединого тобі віку!

А за літньою кухнею-кабичкою, за кролятником сонце край степу сідає. Росте, розбухає в червоногарячій туманності. Погляди чабанів якусь мить прикуті до нього. Буває вечірня зоря золота, буває рожева, а ця ось багрянисто-туманна, червона, густа.

- Завітрюжить, видно, завтра,- каже Корній.

- А ось для нас ці прикмети вже не дійсні,- зауважує льотчик трохи сумовито.

- Чому ж не дійсні? - дивується батько.- Хіба вже не віриш?

- Не в тім річ. Лише до цього обрію, доки око вхопить, ці прикмети мають силу. А в нас інші радіуси. Нам що синоптик скаже.

На деякий час за столом настає тиша. Чути, як найменший Корніїв посопує на руках у матері.

Просто від отари підійшов з ґирлиґою ще один чабан - Микола Карнаух, високий худий чоловік без лівого ока, що витекло на фронті. Сяк-так пригостившись, Карнаух підсів до старшого чабана, і чути було, як він стишеним голосом розповідає про якусь “оту”, що “знов не пасеться”, що “заскучала чогось”,- йшлося, видно, про хвору вівцематку. Карнаух незабаром знову пішов до отари, а Горпищенко після цього був уже не в тому настрої, як перше, палив цигарку, мовчав.