- Птахи півжиття те тільки й роблять, що вищипуються,- примирливо сказав Демид.- Сидить собі десь на могилі і вищипується, чистить перо… Бо це й для краси їм треба, і для здоров'я.

- Не довго вже вищипуватись, раз ото пише якийсь,- сказала Корнієва жінка, а стара мовчазна чабанка, мати Демидова, підкинула:

- Не ганьте, не ганьте дівчину. Може, то її вже судьба їй пише.

- Незчуєтесь, як після Клави і цій весілля гуляти,- сказав Корній ласо, мовби наперед смакуючи вже те прийдешнє весілля.

Горпищенко при згадці про старшу дочку, в якої заміжжя склалось не зовсім вдало, спохмурнів.

- Рано патякати про весілля. Ще від тієї зашпори не відійшли.

- Годі,- підвелася мати.- Набалакались. Спочивати Петрусеві пора,

І вже прибирають столи, пустіє подвір'я, вже одна по одній зникають з-під хати чабанські алебарди…

А степ сизіє, бузковіє, гасне. Вечірня зірка, далека невідома красуня, алмазно світить з неба на чабанське подвір'я, де в задумі походжає льотчик.

Не в хаті стелить синові мати постелю, стелить йому там, де він любить: надворі, на сухому духмяному сіні,- копичку ж ту батько недарма приберіг. Роздягнувшись у хаті, син виходить на подвір'я в трусах, у майці. Без мундира такий простий, такий свій: Тоня знову крутиться біля нього.

- Ну, давай уже, розшифруємо,- каже брат. Світла ще досить, щоб можна прочитати ту азбуку з крапок-тире, і Петро її читає вільно, як звичайнісінький текст: “Пише тобі той, хто в простори ефіру шепоче твоє ім'я. Щоб долетіло воно й до інших планет. Але не задавайся. Будь догадливіша. Твій навіки!”

- Що ж, вітаю,- весело каже брат, повертаючи їй листа.- Тільки ж тепер сама опановуй морзянку… Хоча наступного листа він тобі, певне, напише вже знаками давніх інків…

- Але ж хто, хто? - дівчина аж кулачки стинала, радісно нетямлячись.

- Ти знов за своє,- гримає на Тоню батько, підійшовши до них уже з ґирлиґою.- Марш звідси! Матері поможи он посуд прибирати…