Тоня, пересівши до брата, схилилась до нього в таємничості, щось зашепотіла над вухом, хоч про її тайни тут вже всі й чабанята знають.

- Як добре, що ти приїхав,- чує брат її гарячий шепіт.- Допоможеш мені одразу загадку розгадати… Разом з твоєю телеграмою листа ось одержала.- Тоня при цьому показала йому з-під вирізу плаття кінчик зім'ятого листа і, показавши, знов заховала глибше на грудях.- Чудасія - не лист: одні крапки та тире!

- Азбукою Морзе? - догадався брат.- Це здорово.

- То з космосу листи нашій Тоні йдуть,- жартує Демидиха, розвеселившись.- Хто ж хоч він?

- Це, мабуть, той, що по радіо Тоню вітав,- приколисуючи дитину, сказала Корніева молодиця і потім звернулась до льотчика: - Ціла ж тут історія в нас була, Петре… Сидимо отак увечері, слухаємо радіо, аж раптом звідти, з приймача, голос хлоп'ячий:

“Тоню, Тоню! Ти чуєш мене? Яку тобі пластинку поставити?” Кашлянув, засміявся і поставив “Верховину”…

- Знає, шибеник, що саме Тоні найбільше подобається,- докинув Корній.

- Пустощі то все,- сказав батько суворо.- Краще про науку думала б.

А мати теж докірливо кивнула на Тоню:

- Оце ж такі тепер учениці пішли. Екзамени заходять, а їй хоч би що, дівування вже на умі…

- Хіба ж я просила мені писати? - вигукнула Тоня ображено.

- Такі листи, та ще зашифровані,- це теж наука,- заступився за сестру брат.- Кортить прочитати?

- Ой кортить! - спалахнула Тоня.

- Давай сюди, спробуєм розгадати твою шифровку…

- Ні, ні, ні! - схопилася Тоня і, притискаючи листа рукою до грудей, майнула від товариства.

По якійсь хвилині вона вже, розшаріла, стояла за тополею, визиркувалась в люстерко. Мати й там крізь листя побачила її:

- Бач, уже викуклюється. Гей, дівко!

- Що ти все гійкаєш на неї,- розсердився батько.

- А чого ж тільки й крутиться перед дзеркалом. Все вищипується, брови їй не такі!