- А хто ж тобі указ? Ти, чого доброго, станеш весь світ ловити?

- Якщо вдасться - ловитиму.

- А дозвіл? Хто дав тобі на це право, мілейший?

- А хто дав вам право чіплятись до мене?

- Не тобі питати мене, молокосос. Я по праву старшого з тобою говорю. І настійливо раджу: поверни антену куди слід. Віталій тримався вперто, але кінчилося тим, що майор кудись подзвонив, кудись написав і таки домігся того, що хлопець мусив переробити антену й направити її на свій обласний телецентр.

- Оце наспівались, мілєйший,- підморгує до Віталія Грицько Штереверя, вкублившись між дівчатами, і всіх розсмішило це його “мілєйший”, бо знають, в чий город камінець; одна Ліна, ображена за батька, глянула на Штереверю гостро, серйозно:

- Хочеш, щоб я встала? Зупиню машину й зійду!

І сміх ту ж мить припинився, а Тоня, щоб загасити інцидент, вигукнула буйно:

- Гляньте, відьма наша нас доганяє!

“Відьма” в її устах - це ота пузата цистерна-молоковоз, що від самої Центральної кушпелить услід грузовикові, далеко блищить з куряви написом “МОЛОКО”, хоч зараз вона везе звичайнісіньку воду.

В повітрі вже багато чайок, що мчать мовби навперегінки з грузовиком; великі, сліпучо-білі, вони летять гінко, розмашисте, поспішають невідхильно у степ на роботу.

- Ось вони, наші трудівниці,- каже Алла Ратушна, задерши в небо своє маленьке, в ластовинні личко.- Я читала, що в якомусь місті стоїть пам'ятник чайці…

- Чайкам? Пам'ятник? - недовірливо витріщається Штереверя.- За що така честь?

- За те, що врятували людям поля від нашестя сарани. Хіба за це не варто?

Дедалі більше чайок. Видовище вражаюче, мальовниче: безмежжя хлібів, а над ними - безліч білих крил у польоті… Мигтять, віражують, на льоту хапають, здзьобують кузьку з колосків. А грузовик їм, мабуть, здається суденцем, так і шугають над ним крилато-білі чорноголові красуні…