- Пхи! Що тут такого? В мене батько чабан, він мене навчив.
І хоч Кузьма після того таки перехворів, температуру йому нагнало, і нога була як колода, але, бач, вижив, і тепер видно, що той укус на здоров'я пішов йому: вигнався, плечима ширший за вчителя.
- “Красную Москву”, Кузьмо, хоч би Тоні подарував,- жартує Марійка Ситник.- За невідкладну допомогу в будяках…
- Від нього діждешся,- нахмурюється вдавано Тоня, хоч очі налиті сміхом.- Боїться навіть у кіно повести.
- Ай поведу!
- Та ще чи піду. Спершу вуса заведи! А то й пуху нема!
- Іч, оса! Недаром кажуть, що в кожній жінці три краплі гадючої крові є…
- А скільки в тобі зосталось? Ох, як ти тоді репетував. Аж ніздрі зеленіли! Аж пуп вилазив!
На повороті їх силою інерції звалює в купу, падають одне на одного, вищать, лящать, а Віталієві хочеться, щоб ще більше було таких віражів, щоб дорога їхня не кінчалася, щоб Тоня частіше отак падала на нього гарячим тугим своїм тілом.
Та ось машина зупиняється серед хлібів, і всі учасники експедиції висипають з кузова, летять на землю порізані гумові скати, і Василь Карпович, сивовусий, бадьорий, гукає весело:
- Ану, розбирайте їх, оці ваші колеса фортуни!
І Віталик хапає саме те, на якому вони сиділи разом з Тонею, хапає і хомуток надіває на шию через плече. Колесо приємно пахне гарячою гумою та пилом тих невідомих доріг, по яких воно прокотилось, а пшениці, що стоять від обрію до обрію, теж пахнуть, аж п'янять, і створюють якийсь урочистий настрій. Колосся зблизька величезне, воно саме наливається, а по колосках блищать всюди темно-коричневі ґудзики занімілих кузьок, що їх чайки, в'ючись, схоплюють просто з колоса.