А мати все пригощає сина:

- Ось тобі хрящик… Ти ж любиш,-підкладае вона йому гарячої найніжнішої баранини, підсовує юшку, де відварена цибуля плаває кільцями, і льотчик, ласуючи тузлуком, солонцюючи густою щербою, шанобливо слухає батькову мову.

- Я - давній,- гомонить старий атагас.- Я звідти, де пішки ходили. Де на волах їздили. На конях гасали. Вітер! Птах! - то було найшвидше. А ти ось тепер в сталь загорнешся - і в небо, як снаряд. Зблиснеш, наче та ракета,- і вже тебе нема.

- А хіба ви, тату, бачили ракету? - смішливо подає голосок Тоня.

Чабан глянув на дочку суворо, виждав тишу.

- Бачив.

І хоч присутні тут вперше це від нього чують, але нема в них недовіри: хтозна, може, й бачив.

- Яка ж вона, тату, ракета?

- А така, як і його літак,- киває старий на сина.- Опецькувата, блискуча… Викапаний літак, тільки крила обрубані.

Корній, чабан правої руки, зсутулений, зморщений, як стручок, хоча літами й не старий, вважає, певне, що зараз саме час наскаржитись льотчикові на свого сусіда - полігон (в Корнія це вже стало звичкою - на все на світі скаржитись).

- Скажи ти їм, Петре,- в тебе ж там повно дружків на полігоні,- хай не забороняють нашим отарам далі на їхні землі ходити,- каже він кутуляючи.- Бо раніш таки давали трохи вольготностей, а це вже ось з місяць межу переступати не смій… Уралову, начальнику полігона, скажи, він же тобі друг.

- Що ж я йому скажу? - посміхається льотчик.- Щоб дозволив вам з вівцями під бомби лізти?

- Послухай Корнія, він тобі наплачеться, - каже весело батько.- Звідусіль йому утиски, кривди, а як чарку вип'є, так сам перший у бійку лізе…