- Дарма що ото голова інеєм взялась,- додала Корніїха, - а на Центральній недавно так розбушувався, що дружинники й такого хотіли остригти, мені вже відбороняти довелось…

- Через те, Корнію, й на полігон тебе не пускають, що ти забіяка, а там люди мирні,- завершує чабан Горпищенко, і всі сміються,

Тоня тим часом, нахилившись до матері, шепоче їй в захваті:

- Гляньте, мамо, єй же єй, в нашого Петруся гагарінська усмішка! Це в них тепер, видно, мода така…

- Тобі вже й мода… Він завжди так усміхався,- тихо відповідає мати, а сама не може відвести очей від сина, що, скинувши кітель, сидить у своїй зеленій льотчицькій сорочці з таким же зеленим галстуком, що він його собі дозволив тільки трохи послабити, сидячи за столом.

Усмішка усмішкою, а оті ранні залисинки, що з'явились на лобі, найбільше тривожать матір. Кажуть, що льотчики та підводники рано лисіють, не від легкого то, певне, життя. Як він живе? Яка його робота? Куди він літає, що його радує і що смутить - нічого про це матері невідомо. Як відгомін неспокійного синового життя, чує вона тільки щоденний гуркіт у високості, грізний, могутній, що ніби рве, проламує небо. Досі ніяк не може мати звикнути, що небо, ясне, приморське, над нею весь час гуркоче. Влітку і взимку. Вдень і вночі. І людям всього радгоспу, всіх відділків (що вона їх по давній пам'яті ще зве хуторами) доводиться вічно жити під цим бентежливим гуркотом. І хоч інші уже, може, до цього й звикли, вважають це природним, адже поряд полігон, до якого здалеку летять чиїсь сини на свою грізну роботу, а вона, льотчицька мати, все ж ніяк не може звикнути до цих гуркотань, вибухів, струсів. Вона ж бо ще пам'ятає інше небо, те небо, що озивалося до людини тільки перекатами грому, протягом літа тільки орли в ньому та шуліки кружляли тихо, беззвучно. Коли квочка занепокоїться і курчата грудочками покотяться по двору, так і пильнуй,- то вже в небі орел чи шуліка завис.